Свій до свого по своє

Христос родився!


За вже родинною традиціею, новий рік розпочали зі святкування дня народження Степана Бандери, з кумом, знайомими активістами, серед тисяч двох киян, які пройшли смолоскипною ходою від парку Шевченка до Майдану Незалежності. Згадалося дитинство, коли ми гасали зі смолоскипами київськими пагорбами на свята і не свята, присвічуючи собі та граючись (в князів та римлян, і ніхто нас гітлерюгендом не тикав :) ) Добре, що в тих дітлахів, яких рясно було з батьками на ході, тепер смолоскипи будуть асоціюватися з Бандерою, а не лише з Гаррі Поттером :)


Подивилися Наталку Полтавку у театрі Франка (про виставу та про святкування 100-річчя Степана Бандери трохи більше тут: (про це докладніше тут http://olgakyjanka.wordpress.com/2009/01/15/novyj_rik/))


Вчора класно поколядувати (фоторепортаж тут: http://narodna.pravda.com.ua/photos/4971f233ab8c4/)


Так що святки вдалися! На закуску: неперевершені мамині пиріжки та наш бандерівський :) дід мороз

Продовжуймо українські традиції: Старокиївський рецепт «миколайчика».

Зимові свята ми пам’ятаємо з дитинства як, напевно, найбільш затишні, домашні. Не в усіх в родинах святкували релігійні свята, але була зимова казка теплих вечорів, коли бабуся й мама готують – і так запарочливо-духмяно пахне!, коли можна цьому повчитися, знямати тепленький пиріжок прямо з пічки, послухати щось особливо сокровенне, помріяти про щось очікуване, коли за вікном танцюють сніжинки…

Ми виросли, за вікном порідшали сніжинки, купити можна які завгодно смаколики, та й бабусі рідше живуть з нами… Але від нас залежить не втратити казку, втілити її в інших формах, передати дітям та збагатити її разом з ними. Рідний дух, родові традиції, родинні перекази найкраще продовжуються у співтворчості – нашої з нашими дітьми. Приготування до свята тут може бути не менш вагомим та цікавим, ніж воно саме. Наприклад, замість штовхатися з дітьми в супермаркетах, купуючи солодощі, краще зробити їх самим – всією родиною, хоча б із святкової нагоди порозкошувати родовим рецептом, вчинити спокусливий аромат свята вдома, разом сотворити нові смачні прикраси на родинний кулінарний шедевр.

Перше зимове свято – святого Миколи, на якого тепер очікують багато дітлахів, тож можна скористатися старокиївським рецептом «миколайчика» (швидкий, адаптований до сучасних технологій та продуктів, простий, доступний для дитячих рук, а смакує й дорослим, як у дитинстві)

Для виготовлення потрібні: мікрохвильовка, скляна для неї посудина (або керамічна) середнього розміру. Продукти: півбатону або іншого білого хліба (по два шматка на людину), яйця (по одному чи два, якщо невеликі, на людину), цукати (горстка на людину), яблука або/і груши (по половинці на людину), горішки арахіс або грецькі (горстка на людину), корицю на кінчику ножа, мед - по столовій ложці на людину, пару ложок столових олії, цукрова пудра або кокосова стружка.


Приготування:
1. кусні хліба порізати кубиками біля 1 см, покласти в посудину, туди ж покласти цукати (можна кольорові, некрупні), нарізані невеликими дольками яблука/груші, горішки. Трохи цукатів/дольок/горішків залишити для прикрашення готового миколайчика.

2. туди ж розбити яйця, ретельно розмішати все з медом та олією, додати корицю.

3. поставити в мікрохвильовку на 5 хв. (якщо посудина більша - то на 8-10 хв.) на негрільовий сильний режим, готовність перевіряється так: виделкою подивитися, чи пропеклися яйця в середині - миколайчик має бути суцільний, як от бісквіт в торті.

4. вийняти, прикрасити зверху цукатами, дольками фруктів, горішками, можна ще полити медом, присипати цукровою пудрою або кокосовою стружкою.

Такий готовий «миколайчик» виглядає як рум’яне сонечко зі сніжинковими візерунками, легко ріжеться на порції прямо в посудині, або порції вибираються великою металевою ложкою.

В старому Києві виготовляли «Миколайчик» трохи довше - в пічці у мисках, прикрашали цукатами із знаменитого київського «сухого» варення. Ще в нього запікали різні сюрпризи (монетки, каблучки, фігурки), по ним гадали, що кому буде.

Хай всім вистачає мудрості, терпіння, натхнення організовуватися на спільну родинну творчість, хай Вам буде тепло й затишно з Вашими дітьми, у Ваших родинах. Добра і щастя всім добрим людям!

http://olgakyjanka.wordpress.com/



Дякую тим, хто підказував місце (в коментах до попереднього мого посту)

Будь ласка!
Вчора онлайн, де в мене блог http://olga-kyjanka.uol.ua/ та спільноти (зокрема - "Патріотичне виховання" http://patrio-vychovan.uol.ua/ ), оголосив про закінчення надання сервісу "блоги". Наче буде якась реконструкція та інші види послуг з інтернет-активності. Так шкода! Така тепер морока! І фейс там був найсимпатичніший, принаймні на мою думку.

Хто знає, куди краще "переїхати" в українському інтернеті (щоб не закрили так само сервіс)?

http://maidanua.org/static/news/2007/1218532668.html



А у Вас, хто хоче якось допомогти, нема такого прапора? Сходіть до посольства Грузії, може, у грузинів ще залишилось. А вже старий календар, фарба чи фломастер і скотч у Вас напевно що є;)



Нема часу писати скрізь, веду інтенсивніше блог тут: http://olga-kyjanka.uol.ua/

Ділюся сучасно адаптованим старокиївським рецептом сирної паски швидкого приготування, з сюрпризами.

Крім різноманітної великодньої випічки, в старому Києві робили сирні паски. В нашому роді зберігся рецепт сирної паски «княжої» (інші її назви: «князівка», «князівна», «Либідь», «підперезана»). З вишуканим, ніжним смаком, ця паска й раніше робилася порівняно швидко, а з сучасними продуктами – взагалі за півгодини :). Справа в тому, що цей оригінальний старокиївський рецепт не потребує ані варки, ані відтискання сиру.

Приводжу список необхідних інгредієнтів:
1. сиркова маса з курагою або родзинками (раніше брали білий сир середньої жирності), з розрахунку 100 г на середню порцію;
2. приблизно така ж кількість крихкого здобного печива, можна шоколадного, з ваніллю (раніше додавали тертий шоколад);
3. йогурт в пакеті або коробочці, бажано – апельсиновий, який вносить до солодкого необхідну легку кислинку (раніше сметану збивали з цукром і цедрою), додавати за потребою належної консистенції, про яку пізніше;
4. родзинки, цукати, горішки, мармеладки, шматочки фруктів (зараз рекомендую дольки мандаринок, порізані банани) – за бажанням (раніше використовували горіхи, родзинки, курагу, цукати з варення)

Приготування: покришене руками в миску печиво розтирається з сирковою масою, з додаванням йогурта (а також горішків, родзинок і т.д) до утворення щільного, але м’якого «тіста», яке не має, однак, розповзатися. Його формують або в спеціальній формі (зараз можна використовувати форми середньої висоти для випічки-запіканок), попередньо облитій в середині холодною водою, та викладають на невелику пласку тарілку, або – вручну.

Оформлення: є два основних варіанти (перший зручніший, коли нести освячувати).
1. В першому варіанті - харчову цупку прозору або кольорову плівку (можна і фольгу) обгортають з боків циліндриком (раніше використовували розмальований пергаментний папір), так, щоб її краї, підрізані у вигляді зубців корони, трохи вивищувалися над верхом паски. Обгорнуту паску «підперезують» - звідси й одна зі старих її назв – підв’язують, роблячи їй легку, ледь помітну «талію» :) стрічками та мереживом, переплетеними з віночком квітів та «щасним» намистом. В другому варіанті – боки паски обережно посипають крошками печива, або «викатують» її в них.
2. Далі – однаково для обох варіантів: верх паски покривають йогуртом (тут вже потрібен тільки з коробочки, тобто дуже густий), прикрашають родзинками-горішками-цукатами-дольками фруктів (екзотично виглядають кружечки ківі, апельсинові та лимонні дольки), посипають пасхальною кольоровою посипкою (перед освяченням встромляють посередині свічку з маленьким серветковим «комірцем», яку запалюють).

Готують цю паску останньою з усіх великодніх страв (бо довго не стоїть), на ніч її потрібно поставити на холод (прямо на тарілочці опустити в каструлю, накрити кришкою, щоб не завітрювалася). Правда, вона рідко коли залишається до понеділка, бо така ж смакота :).

Різали її товстою шовковою ниткою або просто відділяли великими ложками.

Княжа паска готується з сюрпризами :) - в неї кладуть маленькі символічні подаруночки (фігурки, монетки, каблучки, тощо), щоб вистачило на всіх, їх гуртом роздивляються та весело коментують.

Щодо підперезання: щасне намисто (яким користувалися для запитання дівочої долі, про що писала раніше в інших розділах «Старокиївських оповідок та звичаїв») поколіннями передавали від матері до доньки. Оскільки воно, таким чином, багаторазово святилося разом з паскою, то вважалося особливо цінним, таким, що притягає щасливу долю. У старому Києві такі намиста виготовлювалися за такими ж старовинними технологіями: були це керамічні намистини, покриті різнокольоровою, часто напівпрозорою глазур’ю.

Досі в Києві бува продаються, виготовлені за прадідівськими взірцями, спеціальні великодні кошики для пасок та інших смаколиків: їх верхні частини виготовлялися нещільними візерунками, з використанням фарбованої лози, в яку вплітали квіти, стрічки, мереживо – обов’язково з вербовими гілками, освяченими у вербну неділю, а накривали їх білими мережаними рушниками з вишитими золотими шовковими хрестиками.

Серед всіх інших великодніх страв княжа паска, мабуть, є одним з найдоступніших рецептів для спільної з дітьми (навіть маленькими) творчості, під час якої - особливо підходящий настрій розповісти про традиції та звичаї, й, можливо, разом започатковувати свої.

Наснаги Вам на корисну цікаву творчість в будь-який слушний час!

Є така гра Сіда Мейера – "Цивілізація", в кількох версіях. Ми вдома любимо під неї розслаблятися (коли можемо собі це дозволити), наприклад, суміщаючи з їжею:) На відміну від багатьох інших комп'ютерних ігор, в "Цивілізації" чимало як розвиваючих моментів, так і навіть – певною мірою – виховних. Правила цієї гри так запрограмовані, що одними стрілялками там не виграєш, потрібні знання історії, стратегічне мислення, розуміння співвідношення економічного та культурного розвитку, мистецтво доцільної взаємодопомоги (особливо у варіантах, коли грають двоє чи більше учасників, тоді є можливість кооперуватися). З набуттям досвіду можна навіть "обманювати":) сценарії, перекручуючи історію на свій смак;)

В деяких модифікаціях цієї гри є українські "родзинки" (правда, російською мовою та явно не українцем виписані): ватажками Вашої цивілізації можуть бути, наприклад, князь Святослав, Хмельницький чи Грушевський, Ющенко або Тимошенко (певні якості й переваги для розвитку цивілізації під відповідним керівництвом закладені в програмі, а деякі акценти та пріоритети розвитку можна вибирати самим). Уявляєте, які захоплюючі перипетії розвитку Вашої цивілізації можна програти! Й для дітей можуть бути корисні уроки;)

От би створити українські аналогічні ігри, де б можна було б розігрувати власне українські сценарії історичних подій! Можливо, такі вже є, хтось їх знає та може підказати?

З 4-ї версії: Юля жжот :))))


Ющ такий впізнаваний :)))


З 3-ї версії, старшої (там більше модифікацій та є свої переваги) - геополітичні реалії можна коректувати :))))


Похід на схід :)))

в намірі посприяти взаємодопомозі любителів індивідуального туризму-відпочинку http://www.uk.pledgebank.com/sam-turyst

Власне, відповідний інтернет-ресурс вже створила й наповнюю: http://ukrtur-samusvit.uol.ua/

Щось мандрівочкою запахло... Роботу свою я дуже люблю, але у відпустку вже хочеться. Підозрюю, що вже не одну мене такі думки відвідують. Та й час вже дбати про поїздки, якщо вони мріються кудись на певну відстань.

Останні літні відпустки відпочивали родиною в Криму та Юрмалі. Можу поділитися досвідом самостійної організації поїздок (пошук місця дислокації, проїзд, екскурсії, тощо).

Крим: були зокрема в Курортному, Судаку (про Судакський відпочинок є окрема стаття, можу поставити), на екскурсіях в околицях, в печерах та на водоспадах. В Курортному родзинки – Карадагський заповідник, дельфінарій, краєзнавчий музей та музей-акваріум.
Спершу обшукала Інтернет, а закінчилося (минулого літа) тим, що вивчила супутникову карту, відгуки знайомих і на сайтах, та вибрала населений пункт (Судак) і бажані пів-вулиці (біля Судакської фортеці), куди й написала листи (руцями, ручкою :) ). Прийшло пару відповідей, а одна господарка потелефонувала (в неї в результаті й жили, хоч, поки приїхали, домовленості відбувалися не без пригод :(

Юрмала: відпочивали позаминулого літа в тихій околиці (до Риги з її музеями близько години маршруткою), поруч – природний заповідник Кемері, грибні місця, недалеко – аквапарк. Шукала через Інтернет, знайшла турцентр Юрмали http://www.jurmala.lv/ru/home/turistiem/908/default.aspx , вони підказали адресу гостьового будинку ( http://www.freewebs.com/melnaisstarkis/ назва «Чорногуз», уявляєте :) ?), та вислали запрошення. Відпочинком там дуже задоволені, якщо хтось зацікавиться Юрмалою, докладніше напишу окремо.

Цього року хочемо в Чехію або Естонію на море поблизу Таллінна.

Дуже прошу поділитися, хто знає контакти (лінки) гостьових будинків/маленьких готельчиків, звідки для туристів з не-Шенгену можуть надіслати запрошення (туристський ваучер), на морському узбережжі Естонії, в околицях чи поблизу Таллінна. Можливо, хтось знає лінки турфірм Естонії, які організують подібний відпочинок (сама знаю два сайти гостьового житла http://www.turismiweb.ee/ru/category/размещение/2/ http://www.baltcott.com/page/cottage ). Якщо хтось відпочивав в Естонії на морі останніми роками – розкажіть, будь ласка, Ваші враження, бо я бувала там часто, але вже досить давно.

Величезний багатющий пласт київської міської культури (зокрема, звичаєвої, пісенної, побутової) з часів князівських і до пізньо-середньовічних – дійшов до сучасників, крім хіба що деяких казок, переважно лише у вигляді музейних експонатів та наукової літератури. Останні століття привнесли в Київ багато нового, але нащадки тих старокиївських родів, які їх пережили, зберегли принаймні частину давніх переказів, звичок та норовів...

В Києві, завдяки особливостям його рельєфу, в старих центральних частинах, особливо біля пагорбів, збереглися (деякі на щастя й по досі) острівці старої забудови, де роди жили століттями, часом – в будинках, перебудованих чи заново зведених на старих насиджених місцях. В цих гніздах, щедро обрамлених зеленню, час йшов дещо інакше;), вони стали в останніх століттях буремної нашої історії місцевими криївками:) київської автентики. Біля київських Гір, і аж до верхнього Подолу, можна було знайти родини, чиї прізвища походять з київських ще дохристиянських топонімів, або згадуються в князівській історії, в книгах київського магістрату, у цехових списках. І якщо старовинні, кілька-столітні речі рідко доживали до сьогоднішнього дня, то нематеріальна їх творчість, давні оповідки, рецепти, прийоми того чи іншого домашнього ремесла – збереглися.

Навіть в совку це були особливі світи, де ревно зберігався київський дух та накопичувався певний потенціал. Ні, звідти нові покоління теж виходили в піонерсько-комсомольське дитинство, але нуртувала в них інша закваска. Потужність суголосного голосу землі і крові, коли він постає як виплекана багатьма століттями даність, відчувається настільки очевидно, що його однаково важко як витравити, так і описати. Але останнє спробую.

В тих гніздах Бабусі розповідали інші казки – і їх інший зміст був значніший за мову, яка вже могла бути різна, а дитячі ігри та молоді прохідки містили багато київської архаїки...

Крім автентичних київських топонімів, були смачні київські слівця. Коли сонечко котилося за Гору, з-під неї приходили пити джерелИцю (воду з джерел, які виходили з київських пагорбів) біля монастирської стіни якісь добрі загадкові проЯви. Хлопці грали в кийка. Гориничами називалися повітряні змії з "вогнями", які запускали з вершечків пагорбів...

Київські Гори були просто начинені різнимискарбами, й часом їх дарували. Чого там тільки не знаходили покоління київських дітлахів, що гралися на пагорбах!
Навіть гра така літня була. Діти ставали колом на вершечку Гори, бралися за руки й бігли колом "по сонцю", аж поки не падали в траву. В напрямку приземлення:) із прижмуреними очима нишпорили по схилах, намагаючись відчути "дихання" Гори. Ділянку, на якій це вдавалося, обшукували після уклінної обіцянки віддяки. І таки часто щастило! Тоді годилося копанки "засіяти" трав'яним насінням.

А дівчата на пагорбах ворожили "на долю", як і їх пра-пра-пра...бабусі. Наприклад, в кінці зими- на початку весни (раніше то було в час перед постом, а ще раніше – перед весняним сонцестоянням) на вершечку ще засніженої Гори кидали в бік Дніпра свої намиста, примовляючи: "намисто, намисто, дай мені звістку" (розсипи намистин наших попередниць і я бувало знаходила, а використовували вони звичайні для Києва разочки, з різнокольорового міцного скла, часом з емалями та срібними намистинами-перетинками). Навесні, коли пагорби просихали та зеленіли, треба було відшукати своє намисто. Вважалося, що знаходження пари протягом року віщує парна кількість квіток чи кущиків, які проросли в колі намиста, "порожнє" зустрічання з плітками та інтригами – пророкувало переплетене жужмом намисто, зависле на кущі – ще сидіти самотньо, не знайдене намисто – загублене або вкрадене щастя, а найгірше – це коли намисто розривалося... Але – яка київська світла риса! – якщо вдавалося відшукати розсипані намистини, доля мала скоритися...

Оті колишні київські юнки з старовинних родів наполегливо збирали намистини київських легендарних перлинок, переповідаючи їх дітям і онукам. Вони називали нащадків Ольгами та Володимирами (особливо затяті:) – Аскольдами та Янками), вони не лише переливали в них смак до київської джерелиці, але й розповідали про київських героїв, майстрових та лицарів, аж до тих, хто поїхав у Крути. Це діти тих берегинь, що зуміли зберегти їх від совка, наближали нашу незалежність в напівпідпільних київських українських клубах (якщо прочитає той, хто ходив по 20 числах в одну;) квартиру в Пасажі, відгукніться!), самвидавах, та виховуючи покоління київських молодих рухівців і студентської революції. Це їх онуки є зараз київськими пластунами, читачами й дописувачами українських журналів, разом зі старшими – учасниками громадських акцій. Вони можуть говорити кількома мовами, але їх голос і їх дії – на користь їх Батьківщини, тризубий символ якої є предківським спадком у Їх Місті.

Далі, можливо, буде...

Всім - теплої, плідної, надихаючої любові!

А це - валентинка :) від моєї Мами:

Для родинних привітань:



Для подружніх пар:



Для закоханих:

- за мотивами старокиївської легенди.
Тепла, добра альтернатива попсовим сценаріям. Для дітей та молоді. Можна взяти за основу, а, можливо, когось надихне на власну творчість.
Тим, хто вважає більшість всякого "західного" – гнилим, а також переконаним атеїстам і цинікам: краще не витрачайте свій час на читання:)

СЦЕНАРІЙ ВИСТАВИ "СВЯТИЙ ВАЛЕНТИН"
За мотивами старокиївської легенди

Персонажі: св.Валентин (у монашому вбранні, білому плащі, з німбом), св.Ольга (у княжому вбранні, білому плащі, німбі), кияни – Володимир з приятелями, Ольга з приятельками (у середньовічному міському вбранні), Ангели, Бісики, Історія (різнокольоровий плащ, білий шарф, на грудях годинник, тримає сумку з літописними сувоями). В останній дії у всіх на грудях – червоні серця.

Дія І.

Виходить Історія (зупиняється на сцені збоку), звертається до глядачів:

"Сьогодні день св.Валентина, якого вшановували й ваші пращури, кияни, поряд з іншими європейськими народами. Я нагадаю вам, як починалася в Києві ця традиція. Пам'ять про неї збереглася в старовинних київських родинах. Я, Історія, дарую вам київську легенду про св.Валентина." Розгортає літопис.

Дія ІІ.

Вилітають (вибігають) ангелики, бавляться, водять хороводи, серед них виходить св.Ольга і говорить: "Незабаром весна. Як то зустрічатимуть її в моєму рідному краї? Чи гарно господарюють, прибирають свої оселі, чи прикрашають свої душі Богом благословенною любов'ю?"

Ангелики відлітають (відбігають убік).

Св.Ольга: "Але де ж поділися янголята?"

Ангели повертаються, супроводжуючи святого.

Св.Ольга: "Вітання св.Валентинові, твоя допомога дуже потрібна скрізь, де живе люд Божий! Ходімо, подивимося, на землю мого кохання". Відходять разом з янголятами.

Дія ІІІ.

Входять дівчата-киянки Ольга та її приятельки, розмовляють, не помічаючи, що до них наближаються і стають на деякій відстані св.Ольга і св.Валентин в оточенні ангеликів:

Перша приятелька: "Вже скоро прилетить на наші пагорби весняний вітер. Милі сестри, що то він нам принесе?"

Друга приятелька: "Кому – нові квіти на вінки у почет, а кому – то й новий клопіт. Тобі – що, Ольго?"

Ольга: "Смійтеся, смійтеся, а я цією весною заручуся з моїм коханим".

Перша приятелька: "За вовка промовка, а він... Он іде твій Володимир, та ще й з приятелями. Давайте сховаємося та послухаємо, чим вони думають весну починати!" Дівчата ховаються.

Дія ІV.

Входять хлопці-кияни Володимир та його приятелі, розмовляють:

Перший приятель: "Як просохнуть навесні шляхи, поїду вчитися в університет, як ти вчився, друже Володимире."

Другий приятель: "А мене батько пошле у нашу купецьку колонію в Любеку"

Володимир: "А я хотів би попроситися перекладачем в посольську місію, та ось тільки..."

Дія V.

Виходить Ольга: "Як? Ти поїдеш, а що ж буде з нашого кохання?" Приятелі відходять трохи в бік. Володимир: "Добридень, моя зіронько!" Намагається взяти її за руку, Ольга відхиляється.

Володимир: "А ми повінчаємося й поїдемо разом, побачимо стільки цікавого!"

Ольга: "То це ти мені таке кажеш при випадку, на дорозі, мене не спитавши, сватання не справивши? Чи ти забув, що я одна донька, а мати моя хвора, як же я можу кудись заїхати далеко та надовго?"

Виходить перша приятелька, підходить перший приятель, (за ними – ангели) і кажуть: "Якщо любитесь, то домовитесь". Підходить другий приятель: "А як ні, то поїдемо, Володимире, зі мною, в купецькій ватазі потрібен гарний перекладач!" Виходить друга приятелька: "Ольга, якщо любить, то пожаліє, не присилує на чужину, а як ні – то кращого знайдеш!" Бісики, що вибігли за другими приятелем і приятелькою, радіють, Св.Валентин і св.Ольга засмучуються, ангелики закривають вушка руками. Володимир і Ольга: "Бувайте здорові з вашими порадами, без вас дамо собі раду." Приятелі і приятельки розходяться в різні боки сцени. Ангели й бісики борюкаються.

Дія VІ.

Володимир і Ольга підходять одне до одного. Володимир: "Але чому ти не хочеш послухати?"

Ольга: "Але чому ти не хочеш зрозуміти?" Повертаються спинами одне до одного, хоч ще й не розходяться.

Ольга: "О, небесна моя хрещена, св.Ольга, невже не судилося нам кохання?" Підходить св.Ольга й каже: "Дорога моя доню, любі мої діти! Справжня любов – не сліпа безтямна пристрасть, а сила добра і творча, яка і жертви, і радість дарує навзаєм. Багато чому вам ще треба навчитися, щоб ваша молоденька любов розквітла в повноті та плідності. Моє земне кохання було надто коротким, лише тепер вповні пізнала я Божу любов безмежну. Але моліться, нині всі закохані мають небесного покровителя – св.Валентина, який є досвідчений і щедрий для них на пораду й допомогу."

Дія VІІ.

Володимир і Ольга стають на коліна і моляться до св.Валентина: "О, св.Валентин, добродій закоханих, допоможи нам виблагати в Бога розуму, сили й лагідності для справжнього кохання! Св.Валентин, порадь, як нам бути, що вчинити, щоб бути разом в любові?" Ангели тріумфують, бісики тікають.

Підходить св.Валентин: "Хай Божа любов буде з вами, милі мої діти! Багатьох закоханих я розрадив в житті земному, й маю щастя робити це й далі з небесного свого притулку. Але мої чуда діють для тих, хто прислухається до Божої заповіді любити ближнього як самого себе, для тих, що здатні зробити спільний вибір. За щиру молитву в такому достойному намірі відкрию вам, що дуже скоро прибуде до вашого міста нунцій нашого Святішого Отця, щоб допомогти розбудувати в Києві домініканську школу, і там ти зможеш, Володимире, якщо постараєшся, знайти цікаву, корисну, боговгодну працю."

Володимир підноситься до нього в захопленні: "Сердечно дякую, святий отче, це ще краще того, на що я сподівався! О, може, там вдасться здійснити й переклади кращих богословських і філософських лекцій зробити, які я записував був в університеті!"

Ольга: "А я згуртую дівчат у сестринство, щоб опікуватися майбутніми школяриками, та й самим вчитися Божому слову! Від душі Вам подяка, св.Валентине!" Разом Ольга і Володимир: "Тепер, Бог дасть, все інше ми знайдемо й подолаємо самі!"

Св.Валентин: "Дай, Боже, щоб це так і було! Шануйтеся, будьте терплячими, підтримуйте одне одного, і хай ваше кохання примножується вам на радість, вашим ближнім на добро і Богу на славу! Благословляю вас на союз любові. " Приятелі і приятельки теж просять і отримують благословення св.Валентина, ангели радісно кружляють навколо них.

Дія VІІІ.

Всі персонажі сходяться разом, святі й молоді кияни засвічують свічки у червоних чохликах, вирізаних як сердечки, ангелики беруть повітряні кулькі – червоні серця. Перші стають в ряд на сцені, перед ними стають в ряд янгелята. Св.Валентин зачитує про любов з Біблії, говорить: "Будьте здатні на кохання, це найбільш боговгодна чеснота!" Св.Ольга: "Бережіть кохання, це найбільший Господній дар!" Володимир: "Це найбільша творча сила!" Ольга: "Це серце нашої віри!" Приятелі і приятельки: "У відповідальній Любові дозріває людина! Сердечною Любов"ю будується родина! Братньою Любов"ю міцніє держава! Богонатхненною Любов"ю плекається мир Господень! З Любові народжуються добрі ідеї, великі справи!" Ангелики: "І діти, з любові народжуються щасливі діти!" Всі персонажі: "Бажаємо всім любові!"

Звучить музика. Історія говорить: "Ось так дізналися кияни про св.Валентина, який став опікуном закоханих й вашого чудового міста. Нині, слава Богу, традиція вшанування св.Валентина відроджується в Києві, про нього дізнаються по всій Україні. Дивіться, на моєму вбранні завжди є білий сувій. Це – чиста сторінка, яку пишете всі ви сьогодні. Від вас залежить, які духовні традиції ви розвиватимете нині, чи розквітне писана вами сторінка історії червоними трояндами кохання, ніжними леліями надії та палкими квітами віри."

Всі співають: "Всепереможний і вічний закон, Боже, любов твоя!"

МОЖНА ТАКОЖ ВКЛЮЧИТИ ОБМІН "ВАЛЕНТИНКАМИ", ВИБОРИ ВАЛЕНТИНІВ І ВАЛЕНТИН.

Мощі святого Валентина священномученика зберігаються у Самборі.

І «розбиті серця», і самотні скептики, і закохані без взаємності, і ті, хто втратив віру у любов, можуть 14 лютого попросити допомоги у заступника всіх закоханих святого Валентина. Причому не лише «у своєму серці», але й безпосередньо помолившись його мощам, які зберігаються 72 кілометри від Львова, у місті Самборі.

Один раз на рік, увечері, 14 лютого, саркофаг з мощами святого Валентина переносять з бічного престолу церкви Пресвятої Богородиці на центральний тетрапод до почитання. В цей час усі охочі можуть прикластися, доторкнутися до реліквії, попросити помочі чи заступництва. Через скляну труну видно череп, декілька кісток та капсулу з рідиною (очевидно, мощі мироточили і миро зібрали в капсулу).

Мощі святого Валентина знаходяться у Самборі в храмі Різдва Пресвятої Богородиці з 13 травня 1779 року.
Про це записано в книзі «Княжий город Самбір», яку опрацював Франс Арабіяса, що був довший час парохом і деканом Самбірським на початку 20 століття. Ці мощі, як пише автор, викопані на кладовищі святої Прісцили в Римі, де святий був священиком і близько 270 року загинув мученицькою смертю. У Римі в архівах Папського інституту є скупий запис про те, що священномученик Валентин є покровителем Перемишльсько-Самбірської Єпархії. Грамоти з печатями, які були передані сюди разом з мощами, були знищені в часи ліквідації церкви.

Чим зумовлена передача мощей святого Валентина саме в цей храм, важко сказати. Напевно, щоб підсилити велич храму, в якому вже перебувала чудотворна ікона. У 1728 році в Самборі була об’явлена чудотворна ікона, а в 1736-му посвятили новозбудовану церкву, в якій встановили цю ікону. Біля неї відбувалися численні чуда, які визнала Апостольська столиця, і, щоб винагородити містечко, яке обрала Божа Матір, з Риму привезли мощі святого мученика.

Недавно труну з останками вирішили оглянути, але не змогли відкрити замок. Не дав ради навіть спеціаліст, якого запросили до церкви. А зламувати не захотіли. На думку священиків, відкривати мощі нема великої потреби. Через скло можна побачити частину черепа, окремі кістки та предмет, схожий на камінь (можливо, з гробу святого в Римі), а також капсулу з миром.

Хто він, святий Валентин? За одною з легенд — це християнський проповідник, якого посадили у Римську в’язницю за віру і невдовзі засудили на страту. Сидячи під вартою, Валентин закохався у сліпу дівчину, дочку в’язничного наглядача. Завдяки своїм медичним знанням зцілив дівчину від сліпоти. За іншою версією, сліпа дочка тюремника сама закохалася у Валентина. Той як священик, що дав обітницю безшлюбності, не міг відповісти на її почуття, але в ніч перед стратою (ніч проти 14 лютого) прислав їй зворушливий лист, який підписав «Твій Валентин».

За церковною легендою, християнський священик Валентин, жив у римському місті Терні за часів імператора Клавдія II Готського. Є відомості, що, поруч з основним покликанням, Валентин займався природничими науками та медициною. Войовничий імператор Клавдій нібито вважав, що сім’я заважає солдатам воювати за імперію і видав закон, яким забороняв воїнам одружуватися. Валентин, незважаючи на цей указ, продовжував таємно вінчати всіх охочих. За це наприкінці 269 року його заарештували, перевезли до Риму й ув’язнили під охороною офіцера, прийомна донька якого була сліпою. Священик оздоровив її, а опісля навернув до християнства батька й цілу родину. Довідавшись про це, імператор наказав відтяти йому голову, що й сталося 14 лютого 273 року.

Мощі святого Валентина — це не амулет, це набагато глибше. Це вміння вчитися в інших у того ж святого Валентина, який захищав права подружжя і намагався привести чоловіка і жінку до спільного життя згідно законів Христа.

За словами настоятеля церкви Різдва Пресвятої Богородиці отця Богдана Добрянського, за поміччю до святого Валентина приходять як і молодь, так і старші люди, приходять ті, що мають негаразди в сім’ї, де немає злагоди і взаєморозуміння. Оскільки просьби у святого Валентина є особистими, інтимними, немає розголосу і афішування подяк святому. Окрім того, вважається, що святий Валентин є заступником хворих на епілепсію, так звану «чорну хворобу».

ОГЛЯДАЧ

Можна не сприймати «чужинця», обурюватися, захоплюватися, кпинити, піддаватися, ігнорувати. А можна – відкидаючи вульгарність попсових святкувань деяких «шанувальників» та мішуру комерційних пропозицій, спробувати наповнювати своїм…

Хочеться комусь, чи ні, а День святого Валентина вже частина наших співвітчизників якось :) має. Все ж якусь кількість людей в певний час та в певному настрої святий Валентин таки зачіпає :) . Зрештою, кохання – це така річ, що привертає увагу і значно дискусійнішими шляхами… Щоправда, будь-який святий і на небі б перевертався :(, спостерігаючи, як саме дехто "свято кохання" відзначає. Ну, загидити ж будь-що можна, як і зпопсувати будь-які, наші й ненаші традиції.

Гм, свят в нас різних - знову-таки наших і ненаших - чимало, й навколо них також чубляться зі смаком :) . Ну, спорт в нас, українців, такий - чубитися :) .

А от чи можна корисно, вибачайте за тавтологію та прагматизм, День святого Валентина використати? Спробувати зробити його своїм, світлим, піднесеним - для тих, кому це, можливо, потрібно? Адже все одно навколо 14 лютого все у "валентинках", так хай би підлітки-молодь та ті дорослі, яким пощастило мати кого б хотілося вітати в цей День (і щодня), мали б щось достойніше, ніж нав"язливу рожеву рекламу чого попало, секс-паради й конкурси, музичні завивання про смачну лубофф, вже майже обов"язково-політкоректні :) поздоровлення слащавими чи порнографічними "валентинками" кого попало від керівників до однокласників, та свальні корпоративні вечірки...

Слабо проявити творчу фантазію? Невздовзі ;) дещицю запропоную, а поки спеціально для тих, кому в цьому (та інших контекстах) цікаво, наскільки святий Валентин наш чи ненаш:

Святий Валентин в середньовічному Києві

Справа в тому, що в Києві ще княжому, домонгольському, були католицькі храми, діяли ряд орденів (зокрема, бенедиктинці, домініканці та францисканці, що підтверджується місцевими й не тільки джерелами та описано в науковій літературі), а київськими католиками були не лише поляки та інші іноземці київських колоній. В останніх були і київські родичі-свояки, і друзі, які спілкуючись, знайомилися з деякими традиціями, частина з яких тою чи іншою мірою або творчо наслідувалася, або в них просто брали якусь участь. Хоч і з перервами, в Києві діяли храми, а вже кияни-католики – більшим чи меншим числом – жили й живуть досі. Страшилки відносно католиків з совкових підручників (хоч дійсно, в історії бувало всяке, але Київ знавав куди страшніших зайд :( :) ) – великою мірою були ідеологічною локшиною. Можна було б навести чимало прикладів корисних для міста речей, які зробили католики, в тому числі місцеві (можливо, пізніше й виріжу з наукових праць та включу). Власне, католицизм (та протестантизм) наближали до здобутків (і проблем) ширшого європейського світу, і для цього православним киянам не обов’язково було міняти конфесійну належність...

Підтвердженням того, що в Київський Дух вписані й католицькі складові, була як жорстка імперська й жорстока совкова цензура людських про це згадок, так і, власне, самі ці згадки. Адже одна справа – залишити сам храм та відомості про нього в історичних книгах (можна ж було прокоментувати, що то було лігво пригноблювачів), а інша – живі теплі свідчення поріднення чогось такого.

А воно – вижило, вийшло з непам’яті, хоча б частково, бо всіх, хто це міг зберегти й передати, не виродовили!

Однією з таких тендітних живучих квіток, що пережили важку мерзлоту, стала київська оповідка про святого Валентина. Спомин цього святого і зараз є в Католицькій Церкві (він немає нічого спільного з попсово-рекламно-споживацькими сучасними потугами чи оргіями деяких «шанувальників»), а мощі цього святого зберігаються нині в храмі Української Греко-Католицької Церкви на Львівщині. В цей день в католицьких храмах можуть молитися за всіх, хто щиро кохає, подружні пари дякують одне одному за любов та моляться за її вічне продовження (особливо зворушливо спостерігати за старенькими парами).

Як і коли точно святий Валентин примандрував в Київ, невідомо. В пізньо-середньовічні часи (до яких, очевидно, відноситься народження київської легенди) в самій Католицькій Церкві ставилися до цього святого неоднозначно. Але в ряді католицьких країн таке свято було, і то – навіть не лише чисто молодіжне. Можливо, його «принесли» в Київ тамтешні гості, або кияни, які мандрували тими краями, а нашій київській молоді сподобалося :) (це можна собі уявити, чи не так?). В Києві діяли, хоч і з перервами, ряд католицьких навчальних закладів (для світських), де вчилися не лише католики, може, якраз їх учні і стали героями тієї цікавої історії. Напевно, навряд чи в Києві були масові святкування-валентинки, але були ж й інші місцеві спудейські, магістратські, цехові свята і традиції…

Так чи так, в легенді про святого Валентина фігурують звичайні кияни. В мене є текст, сучасно адаптований як сценарій для дитячої вистави. Декілька років тому він був запропонований як альтернатива навалі примітивним «Валентиновим відзначанням», які вже входили в Київ. Перша відома мені вистава було поставлена, іронією долі :) - яка, втім, може й має сенс :) - не римо-католиками (де пропозиція напоролася на одне ригористичне там виключення :) ), а молодими київськими греко-католиками. Учасникам і гостям (серед яких були римо-католики, православні, атеїсти та ще всякі кияни) дуже сподобалася! Може, ще хтось використає для доброго свята :).

http://www.uk.pledgebank.com/ukrprostir

Пообіцяла я таке: (вже приєдналося 15 однодумців із 20 "замовлених" :) )
"робити все для мене можливе, щоб відтісняти примітивну попсу, заповнюючи український простір достойним, зокрема, створювати та розповсюджувати в Інтернеті вітальні листівки, які не соромно відправити дітям, вчителям, хрещеним та всім добрим людям..."

Вам набридла агресивна попса навколо, яка лізе у Ваші вуха, очі, та намагається пролізти у серця й розум Ваших дітей? Вас дістали сексуально-алкогольні реклами парочки дідмароза та снєгурачкі, вас «ощасливили» такими ж листівками? Нема іншої ради, як тільки витискати примітивну бидляцько-споживацьку попсу своїм, якісним, українським. Давайте це робити скрізь і в усьому! Нумо почнемо прямо зараз – мій різдвяний дарунок всім добрим людям, прикріплену до обіцянки фотку – можна розіслати зі святковими привітаннями рідним та близьким; і взагалі – у великому й малому творити теплий, змістовний світ навколо!

Вже приєдналося 15 однодумців із 20 "замовлених" :) , але ресурс "Українські вітальні листівки" http://ukr-lystivka.uol.ua/ поки наповнюю сама, + один неучасник :) обіцянки

о 18 год. (Софійська площа): "Марш захисту українців".

Серед іншого, цікаво буде подивитися на тих, хто прийде.

Останнім часом роздуми-приглядання до "Свободи" я все частіше чую навіть від досить поміркованих людей, "махрових інтелігентів" :) , й не тільки українців за походженням...

http://www.politplakat.org.ua/

http://www.uk.pledgebank.com/svoboda
Поки я збиралася написати, чому посилення настроїв людей голосувати за праві українські сили є закономірним з огляду на нинішню ситуацію в суспільстві, дехто вже започаткував голосування :)

Це - розділ з книги, яку я готую:

Народження віри, піднесення, причетності до сакруму - це процес. Навіть в більшості тих, хто успадкував конфесію, хто з дитинства ходив до якоїсь церкви чи зібрання. Кожному дається своє, треба тільки вміти розпізнати і взяти своє. Буває щастя виростання у причетності, в хорошій віруючій родині, а буває - щастя апріорної незаангажованості, котра, якщо доповнюється зростанням в потрібній культурній матриці, дозволяє у свій час свідомо відкрити своє, не закриваючи очей на все краще й корисніше несвоє.

Хоч народилася я біля Храму (й він, зачинений тоді, так і залишився в пам"яті як розмаєний у сонці сакральний знак), попала вперше в церкву, напевно, на екскурсії, й навіть поки не пригадаю, в яку. Вірогідно, це було вдома, в Києві, й була це ймовірно Софія. Якщо так, то вразила вона мене тоді історичністю, але навряд чи можна говорити про глибокі саме релігійні враження. Мандрівки Лаврою пам’ятаю, але вабили скоріше мальовничо-таємничі схили з руїнами довкола. «Тематичні» ж враження «проснулися» пізніше, на межі підліткового та юнацького віку.

Були в ті роки у Києві відкриті декілька православних церков, здається працював костел в далекому Святошині, десь - якісь напівпідпільні протестантські збори. Але мої батьки, а також і бабусі з дідусями нікуди не ходили (зате, як я згодом дізналася, до діда часом ходила ігуменя сусіднього з нашим старим будинком православного монастиря. Може, вони й говорили про віру, але ж дід працював в …). Вдома максимум, що пам’ятаю – це фарбовані лишпінням цибулі яєчка на Великдень та випічку (це вже в незалежній Україні відродили деякі старокиївські нашенські рецепти куті та сирної паски).

Із пов’язаних з даною тематикою інших дитячих спогадів, про які ще не писала: в старому Києві взимку мені подобалися між рамами в багатьох вікнах на ваті фігурки (ляльки, звірики), цукерки та ліхтарики. Було в цьому для мене щось щемно-тутешнє, якесь невловиме архетипне пригадування. І вже знов-таки, в незалежній Україні, будучи під Різдво у Львові та глянувши на тамтешні вікна, я зрозуміла, ЩО я бачила, що мені так подобалося – в Києві старенькі по своїй старій пам’яті та тодішніх можливостях викладали подоби вертепиків! Також вже в дорослому віці мені потрапили до рук мої ранні дитячі малюнки, збережені мамою: там досить часто повторювався мотив – я просто повірити очам не могла! – Храму з хрестом нагорі, стиль якого нагадував готику…

Але спеціальних розмов про релігію чи згадок про якісь церковні родові традиції з раннього дитинства не пам’ятаю, як і якоїсь такої вібрації душі, яка була б спрямована на щось таке конкретно (а спогади про якісь тремкі, вражаючі моменти віри складно приземлювати в літери). Моя емпірика починалася з іншого, тобто іншим шляхом. Головно, в дитинстві це були книги, а читати я почала дуже рано й читала багато. Європейська література, особливо історичні романи, які мені дуже подобалося ковтати та смакувати :), аж кишить різними сюжетами, пов’язаними з церковною тематикою. Й максимум, що могли з цим у совку зробити – підрізати або спотворювати перекладом.

І що Ви думаєте? Пісеньки-то я і про Ришельє співала (оцю: «У нас в стране на каждый лье», та й не про кардинала насправді там йшлося :)), але релігійні війни, інквізиція, та протчєє запопадливо виписуване в совкових виданнях мракобєсіє :) мене не відштовхувало, а спонукало докопуватися через фальш та ідеологічні машкари до чогось справжнього, дуже значного та визначального, яке я відчувала за відповідними сюжетами. А мого улюбленого мушкетера Араміс звали :). Зі мною ліберастичний-революційно-атеїстичний-совковий-фофудьйовий фокус не вдався :) (слава Богу й безмежно дякую батькам, наш світоглядний родинний стрижень куди сильніший!). Та й жерці зі стародавнього світу викликали як мінімум повагу. Очевидно, це було нашенське, брахманське :), але з тієї ж причини :) подобалися не аскети-стовпники-юродиві, а Гандальфи :), порадники та вчителі князів та народу, опікуни суспільного блага, які були просто розумніші, а не слабкіші :) кшатріїв.

І от сильні відповідні поштовхи, які зачіпали потрібні струни, від зорових до моментальної вражаючої реакції впізнавання, почалися трохи згодом, коли я потрапила у Львів, Олеський замок та Прибалтику. Ну, в певні там куточки :). Я відразу відчула Своє. Це були дійсно сакральні, пронизливі враження насолоди доторку Належного, аж до фізичного трему, коли душа злітає. Це - коли потрапляєш в середовище, де Дух потужно бринить, підноситься Рідним, де він втілений, плеканий багатьма поколіннями рідних чи споріднених.

Можливо, якби бувала в таких місцях скільки себе пам’ятаю, це не були б такі гострі відчуття. Чому ж раніше не потрапила в таке гармонійне середовище, саме як просвітлене вірою, в Києві, або чому в дитинстві не пережила саме такі (поруч інших сильних та рідних) відчуття в моїх київських куточках? А не було такого. Спаскудили. Храм-музей - поспішаючими юрмами туристів з гідом-атеїстом, храм-концертний зал - баром, де бува засиджувалися гражданє втомлені музикою... Хоча, все ж були якісь дзвіночки - різні в різних місцях, але це складно описати зараз. В цілому ж, може, час тоді мій просто не прийшов.

Тож, поки була школяркою, виповнювався мій досвітній шлях в Дусі якимись дрібничками або не дуже, котрі, як я тепер розумію, закономірно траплялися чи ставалися. Співдіяли на цьому шляху якщо люди – то не священики (принаймні формально :)), якщо книги – то не святі (хоч бували й певною мірою священні), якщо знаки – то не ортодоксальні :). Може, колись дадуться спогади пригадати, висвітляться якісь яскраві деталі.

Легше констатувати дороговказ розуму, раціональних рефлексій. Це, правда, вже скоріше юнацький вік та університетські надбання. Я ж не одна на шляху вгору, мільярди людей йшли і йдуть поруч - різними сходинками. Які вони, ці сходинки, й чому, і що значать в архітектониці життя кожної особи і кожного суспільства? А я, студентка історичного, якраз задумувалася, чому така різна доля українців і сусідніх їм народів зі сходу та заходу, зокрема – слов’янських, наче рідних, які проживають в схожих географічних умовах. Так багато схожого… Стоп! А одне – різне (як пізніше з’ясувалося, аж до почасти принципово різного, та кардинально відмінних суспільно значущих наслідків). О! Ось де собака порився :). І я почала рити… і незабаром відкрила те, що взагалі-то видно на поверхні, якщо очі не зашорені. Побачила витоки, транслятори та підсилювачі основних українських проблем, і стали зрозумілими парадокси вітчизняної історії. А це були часи перебудови…

Дякую, Господи, що вів мене до мого у можливий час, що допоміг вкласти необхідне для цього та вберіг від витрачання часу на манівці. Й відкрила я Своє на тому самому шляху до Храму, впізнала вже і в Києві. Ще перевірила, сумлінно порівняла, душа ж виразно промовляла – ти не помиляєшся, бери Своє… Знов пригадалися всі враження, всі мури і сходи, склепіння в небо, кольорові промені хрестять сакральний срібний простір, стіни, що звучали, пахли, огортали важливим, сокровенним, справжнім, рідним, чому можна довіряти й довіритися... Звісно, стіни мають бути відповідно заповнювані, щоб відбулося повноцінне розпізнання (та й усьому є свій час). От і вдома я побачила такі, що відлунюють сивою мудрістю та вже й сучасним актуальним словом. І я увійшла. Слава Богу! І це був тільки початок, бо за мною увійшли мої рідні - ті, хто міг увійти до мене, кого привела я, для кого радо послужила останньою сходинкою до рідного порогу.

А процес творення віри триває. Він нероздільний з творенням важливого взагалі, й не заважає, а допомагає залишатися вільнодумною в оцінках буття, збагачуючи доступом до розуміння накопиченої в людях мудрості. І мені дуже подобається відкривати свідчення продуктивного у писаному та робленому у вірі, закономірний зв'язок плідного в її конструктивних конфесійних втіленнях та корисного для націєдержавного розвитку моєї України.

Я щаслива спілкуватися з близькими людьми, які гармонійно й ефективно поєднують та застосовують віру й патріотизм. Я радію, що моя дитина почала в цьому питанні вже з кращого старту, досліджуючи різноманітність з певнішого ґрунту (і віра дуже допомагає вихованню). Її віра й патріотизм не лише відразу ростуть з надійної основи. Вони разом, сміливо й гордо, й водночас природньо й само-собою-зрозуміло, дієво та суспільно-корисно втілюються вже з дитинства. Вона вже не раз скандувала на близьких до бойових акціях разом зі старшими соратниками "З нами - Бог, Україна - понад усе!", не раз й писала відповідні статті. І я побачила, як в нашому світоглядному фундаменті - ні, не став на місце колись вибитий блок-основа, а оприявнився елемент, який, як виявилося, і був одним зі складових всього підмурку. Й мені (нам) не довелося щось особливо в собі міняти - скоріше усідомилося наявне, трансльоване носіями, в які колись було вкладене, й природньо продовжився шлях спроб вдосконалення, ще збагатився радісний шлях творчості.

Й мені дуже подобається мислевірус :) «Ви – діти Творця, й поводьтеся, як діти Творця».